Релігія — приватна справа?

12

Не змогла пройти повз історії «У вас своє весілля, у нас — своя», в якій автор, що позиціонує себе, як атеїст, нарікає на нав’язливість з боку релігійних співгромадян. Так, начебто все так — віруючі можуть і не бути ідеально тактовними людьми, особливо літні, особливо по святах, коли їх так і розпирає від бажання поділитися пережитим.

Пара моментів: для вас, як атеїста, релігійна громада — група людей, об’єднаних загальними інтересами. І якщо ви їх не поділяєте або, тим паче, вони вас дратують — не ходіть до них. Ось мені, наприклад, футбол нецікавий, так само як і весь пов’язаний з ним антураж — я й не лізу на трибуни, а якщо опинюся там випадково, скажімо, як журналіст, це не стане для мене приводом для критики футбольних фанатів. Просто у мене інші інтереси. Ви ж в даному випадку опинилися на території храму, а для віруючих це — сакральний простір, де незалежно від ваших переконань вам доведеться зіткнутися з проявами релігійності з боку інших людей. Запевняю вас, їм до вас зовсім не так багато справи, як здається. І те, що в храмі вас привітали з Великоднем — це прояв ввічливості, не більше того. У мечеті вас попросили б роззутися. І так далі і тому подібне. Дратує — не ходіть на культові будівлі, можливо ви там теж когось обурює.

А тепер про своє, наболіле. З боку, пардоньте, віруючої людини. Люди! Релігія в нашій країні — приватна справа! Не хочете — не вірте, але зрозумійте, що віруючим ваш атеїзм настільки ж паралельний, як вам — їх пости і фарбовані яйця. Як задолбали зберігати особа (ну як же — віруючі просто зобов’язані являти зразок терпимості) перед малознайомими людьми, які, випадково дізнавшись про мої релігійні погляди, з театральним видом подбочениваются і заявляють: «А я — атеїст!» — з таким виглядом, ніби я тут же зобов’язана як мінімум впасти в непритомність від такої жахливої звістки, хрестячись і шепочучи в польоті: «Свят, Свят, Свят…» Як пояснити, що мені паралельні, байдужі і зовсім нецікаві ваші переконання, так само, як і вам — мої? Байдужі остільки, оскільки спілкування в цьому руслі — неконструктивно. Як пояснити, наскільки віруючі задалбываются відповідати на дурні провокаційні питання, мабуть здаються задає їх неймовірно оригінальними, такою вдалою грою слів (а насправді являють собою нудні, одноманітні, порожні шаблони)?

Адже навіть на просте питання щодо того, чим я харчуюся в пост, для вас однозначно немає правильної відповіді! Оскільки, скажи я про те, що харчуюся згідно з релігійними приписами, мене зітхнувши, крутячи пальцем біля скроні, запитають — ну і довго я так протягну; а якщо скажу, що не страві постів — буде вдавано здивований коментар у дусі — а як же гріх? Та повірте мені говорити про це зовсім нецікаво! Так само як і відповідати на запитання про те, чому я віруюча, а ношу джинси (а чим вам завгодно мене бачити — в мішку з-під картоплі? В лахмітті з опудала на городі?) або — навіщо купую косметику, раз все одно не фарбуюся (емм???).

Не кажучи вже про інтимні теми — неистощимом джерелі плоских жартів для експертів атеїзму. Люди! Релігія в нашій країні — приватна справа, і я маю повне цивільне право спокійно постояти в храмі, поринувши в свої роздуми, і не бути відірваною з них несподіваним пошепки чужого і не надто приємного людини, випадково зайшов в храм і наклоняющегося звідкись з-за плеча до самого мого обличчя з питанням про те, як мої релігійні переконання поєднуються з сексом? Як часто, і, пардон, в яких позах? А в пости? А… Ви скажете — виняток, хвора людина. Я скажу — звичайна справа. Чи можна елементарно не поганить мені свято шутейками на тему — «полювання Вже, напевно, в постельці розговітися»? Повірте, я не маю ні найменшої охоти кожному зустрічному доповідати про свою статеве життя лише на тій підставі, що я — людина віруюча і, мабуть, являють собою щось на зразок ходячою камасутри а-ля «як це по-християнськи». Я не хочу обговорювати зі сторонніми людьми питання контрацепції, орального сексу, абортів та інших люб’язностей.

І таки так, я не бажаю вступати в дебати з приводу прочитаних вами в інеті історій попів на мерседесах, швейцарських годинників та іншого цікавить вас майна представників церкви. Поговоріть про це з ними, а не зі мною! Я не маю ні найменшого бажання говорити про те, «чому такий-то злоЕкшн був на кремлівській службі», де совість у церковного начальства, і як я сама після всього цього можу вірити. Просто не лізьте в душу, як я не лізу вам.

Мабуть, релігія — приватна справа для кого завгодно, але тільки не для самих віруючих. Задолбали!