Пояснювати — не царська справа

32

Дико задовбали люди-царі. Їх відрізняють дві речі. Перша: у кожного з них є довгий список того, що люди «повинні», від одягу до манери поведінки. Причому якось обгрунтовувати кожен пункт списку царі вважають нижче своєї гідності. Тільки так, і ніяк інакше! Але гірше цього — коли царі починають вважати, що оточують самі здогадаються, що саме вони «повинні».

Дзвонить мені тут регулярно певна особа, займається телемаркетингом. Хто вона і звідки — не видається, просто називає моє ім’я та прізвище, які, зрозуміло, кожен може подивитися в телефонному довіднику. Причому робить вона це на так званому «офіційному» мовою нашої провінції. У мене ж від маркетологів захист дуже проста: я їм відповідаю на зручному мені мовою, тобто англійською. Причому моя відповідь, загалом-то, в стані зрозуміти будь-яка освічена людина, навіть володіє англійською на рівні «май нейм із Вася». Власне, мета такої відповіді — по-перше, дати дзвоном зрозуміти, якою мовою я волію, а по-друге, захистити себе від їхньої настирливості. Те, що людям, які «всього лише виконують свою роботу», марно щось пояснювати, я зрозумів вже давним-давно.

Такий прийом спрацьовує проти більшості: по-англійськи вони говорити не навчені, тому відразу вішають трубку, пробурмотівши чергові вибачення, що мене цілком влаштовує. Але вищезгадана мадам — не така, вона ж цар. Вона у відповідь просто мовчить, мабуть, чекає, що я здогадаюся заговорити з нею її мовою. І це при тому, що вона сама мені подзвонила, а не я їй, і я її взагалі знати не хочу.

І ось так — вже який день поспіль, сценарій не міняється. Я, зрозуміло, вішаю трубку, переконавшись в черговий раз, що мадам-цар усе ще не спромоглася зняти з себе корону. Коли їй набридне виглядати безглуздо і смішно — я не можу передбачити, але, судячи з усього, вона ще до того ж і наполеглива.

От поясніть мені: навіщо бути такими, а?