Недостатньо «добре»

163

Дівчинка йде в перший клас. Перша оцінка — четвірка.

— Свєта, ти принесла додому четвірку? Кошмар! Жах! Ти просто полінувалася! Ні, це нікуди не годиться! Гулять не йдеш! Сидиш вдома і вчиш!

Вивчено. Вызубрено. Зі сльозами. На наступний день зі школи приноситься п’ятірка.

— Мама! Тато! У мене п’ятірка!

— Ну, п’ятірка, і що? Це нормальна оцінка. Ти що думаєш, ми тут хороводи навколо тебе за це будемо водити? Ти її отримала тільки тому, що ми змусили вивчити. У кінцевому рахунку це не ти, це ми отримали п’ятірки. А тобі ще треба довести, що ти можеш вчитися сама. От тоді будеш молодець.

Дівчинка вчить сама. Дівчинка отримує гарні оцінки. Дівчинка все одно не молодець.

Четвірка? Погано!

День без оцінок? Погано!

Вивчено всі? А чому не понад програми? Залишилося час — сідай і роби такі вправи. І що, що «не поставили»? Гуляти тобі в школі теж не задавали!

Якісь предмети йдуть краще, якісь гірше. І це теж погано.

— Що ти мені пхаєш під носа в ніс своїми п’ятірками з російської та природознавства? А математика як? У тебе з російської п’ять сама собою виходить. Це не праця, це тобі від нас такий талант перейшов. От якщо б ти з математики п’ятірки носила — це був би працю!

Річна контрольна з математики. Дівчинка пише на п’ять. Радіє, що нарешті її похвалять.

— А як інший клас написав? — цікавляться батьки.

— Без трійок! Четвірки і п’ятірки, четвірок більше… — щебече не підозрюючи підступу дівчинка.

— А-а-а, — розчаровано тягнуть батьки, — так контрольна-то легка була…

У п’ятому класі дівчинку перевели в іншу школу у зв’язку з переїздом в райцентр. І до відсутності мотивації будинку додалося ставлення вчителів. Що не кажи, а приємно, читаючи в коридорі, чути розмову стоять в п’яти кроках училок:

— А ця дівчинка з якого класу? З «Б»? З «Р»? Не пам’ятаю її в четвертому…

— Так він не з нашої, вона з району.

— О-О-о, знову колгоспниця. Співчуваю, Маріє Василівно! Вони там як колоди тупі. Мені траплялися в минулому році. Ідіоти! Читають по складах, слово «собака» з чотирма помилками пишуть… А які похмурі!

— Так-так, Олена Петрівна, ця дівчинка ніби по успішності нічого, але молчунья, класу цурається, не заводить друзів, не грає, все в книжці, в книжці…

Особливо тішило, що «колгоспниця» обізвала вчителька російської. З улюбленим предметом у новій школі теж не склалося. Тільки напиши речення без помилок — причепиться: підказали, рятувала, сама б ти так не збагнула! Сідай, два. Літературу вела вона. Дівчинка два рази блиснула знаннями на тлі «розумних міських» учнів, за що отримала довічну ненависть училки. На свою першу олімпіаду з літератури дівчинка пішла в десятому класі, коли «улюблену» русичку нарешті проводили на пенсію.

Переконувати слідом за батьками ще і вчителів дівчинка не стала. Махнула рукою, перестала вчитися за «нелюбим предметів» і ходила в школу з міцно приклеившимся ярликом «тупа і похмура». Так, друзів у школі у неї до старших класів не було. Так, вчилася вона більш ніж посередньо при хороших здібностях і даних. Так, улюблені предмети тепер вивчалися самостійно, вдома, коли ніхто не бачить. У школі дівчинка була тихіше води і нижче трави: сісти за останню парту, сгорбиться, погляд — в стільницю.

Правда, потім був інститут. Був другий курс, коли дівчинка чітко відокремила потрібні їй предмети від непотрібних і мала за першим предметів «відмінно», а за другим «добре». Коли дівчинка отримувала підвищену стипендію, гранти, запрошення на конференції. Коли батьки натішитися не могли, а вчителі «раптом» стали впізнавати на вулицях і з гордістю згадувати про «шкільні роки чудесні». Але це вже зовсім інша історія.