Класична нудьга

30

А я от «Достоєвського» не люблю. Вірніше сказати, ненавиджу. Як і переважна більшість творів «класики», які увійшли до шкільної програми. Припустимо, назву і схарактеризую всього по парі на письменника, ну і що? Чистої, чистої ненависті це не скасує.

Можливо, мені просто не пощастило з учителем, але пік вивчення відповідного шкільного предмету припав на нудний розбір страждань усіляких ганчірочок з визначенням, що ж автор хотів сказати «синіми фіранками». Та нічого він не хотів сказати, курив просто багато…

А адже зовсім поруч була захоплююча альтернатива: світи Вірна, Блона, Конан Дойля (до речі, відмінні історичні романи, автор Шерлоком не обмежується), Дюма, Сабатіні, та того ж Чутки (е), в кінці кінців! І вони анітрохи не гірші по літературної складової, але набагато ближче до світосприйняттям школяра. І ось їх я читав запоєм.

Загалом, на смак і колір всі фломастери різні, тут погоджуся. Але проголошенням «класики» мірилом культурності, запихання її куди треба і не треба (у тих же самиздатах і фанфикшенах дуже часто герою з іноземним походженням приписують неземну любов до російської літератури минулих століть), ось цим задовбали. Наступного разу візьму припавший пилом томик обов’язкового «Ідіота» і запхну його чергового вимірника.

Щоб не прикро було.